Свобода бути собою

Декілька днів назад, я закінчила індивідуальний пошив сукні з особливою тканиною. Тканиною, що  довгий час викликала в мене тільки  негативні емоції. Тканина, костюм з  якої, відбив  у мне бажання шити практично на 10 років.  

Преамбула

Я виросла в маленькому місті,  де бути іншим –  означало загальний осуд, шкільні насмішки і відсутність однодумців. У такому середовищі важко вибрати для себе вірні пріоритети і адекватно сприймати  свою  інакшість. На стан 11 років,  я не розуміла, що бути  “не таким як усі”- нормально, що обмежена кількість друзів  – це добре,  а відсутність соціально-вуличного життя  – тільки на користь. В 11 років  я носила лише декілька змінних светрів і єдині  джинси, інші варіанти, ну категорично не відповідали моєму стилю. В 11  років , я думала , що лише через обмежений  вибір вбрання , я  не можу  влитись в  колектив інших  дітей.  Мені  здавалось, що той, хто має красивий одяг не знає насмішок та осуду. Завжди у  центрі  уваги і має  величезну кількість друзів. В 11 років я зрозуміла, що володію мішками  старого одягу на горищі, швейною машинкою 1957 року і величезним бажанням нестандартно і екстраординарно одягатись.

Перша створена, мною  модель – ідіотсько сконструйовані  рвані джинси з різнокольорових  лоскутків – викликала німий  шок у  перехожих –  і мені це сподобалось. З 11-ти років я почала фанатично  шити: спідниці, сукні, класичні брюки,  пальта, підшивання на замовлення і так  до  9 класу. Інформацію про індивідуальний  пошив я  максимально приховувала. Люди мого міста, батьки яких пережили розкуркулення, пам’ятали згубні наслідки самостійного виробництва.  Подібна діяльність  викликала  осуд та  сміх. І найдосадливіше – алюзії на  бідність,  адже за логікою міста – багата людина не мучиться  над створенням речі –  вона її купує.

І от…

І от, 9  клас після чергового  візиту до дідуся, мені  була передана стара тканина чудової  якості, але з жахливим візерунком. Дана стилістика і  до  цих  пір нагадує мені матрац.  Та попри все, для мене – дитини, яка добувала  раніше матеріал шляхом розпорювання старих речей,  – мати декілька метрів цілої тканини – було неймовірним щастям. Всупереч антипатії до візерунку, я взялась за роботу.  Тканина категорично противилась пошиву. Навіть незначна дисгармонія між товщиною голки та натягненню ниток, давала не красивий шов.  Нитки постійно путались, голки ламались. З горем навпіл, костюм було дошито, і я, не  зовсім щаслива, вдягла його  в школу.  Нерівний  шов було помічено, “страшну  правду авторства”  шляхом нехитрих  маніпуляцій  було  викрито,  а  я після декількох днів  сліз,  зареклась більше ніколи не шити. Обіцянку могла  стримати лише 10 років. Обіцянки – не  моя стихія.

Свобода бути собою

Після  чергового візиту додому, я випадково побачила її. Весь спектр образи, дитячих емоцій, помилкових  суджень постали перед очима. Тканина давала виклик  – можливість закінчити історію, де образа бере верх над ситуацією і більше ніколи  не давати розпачу переробити себе, більше ніколи не  втрачати себе, через загальний осуд.  Виклик майстерності – зконструювати сукню так, щоб  навіть у ненависній  тканині відчувати себе королевою.

Сукня  була пошита за три тижні.  Тривалий  період, враховуючи усю  простоту моделі.  Відверте не бажання  шити, жахливий  шов, постійне перешивання… Усе змінило відчуття, фінальної примірки сукні. У відзеркаленні,  я  не  бачила недолугий візерунок, нерівний шов – у  дзеркалі  я  бачила себе. Це відчуття свободи,  усвідомлення, що ніщо уже не зможе ранити тебе,  зламати, загнати у відчай.  Ти це ти, не залежно від того що було, є,  і буде.  І це прекрасно.

Рекомендовані статті

1 коментар

  1. Умнічка! Сильно!

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *